Categories:>

Magnolia

5 років тому, коли я тільки відмовилась від журналістики і назвалася художником, мені хотілося малювати дуже реалістично. Щоб всі казали “як живе”. Щоб всі ахкали і плескали.

Я боялась вийти пензлем за лінію, зробити зайвий рух. Боялась самих кольорів та великих форматів. Було шкода, що даремно переведу матеріал. І хотіла довести всім та сама собі, що вмію гарно малювати.

Але з кожним роком, з кожною проданою картиною, я все більше собі дозволяла. Бути собою.

А приблизно рік тому я почала творити вже по-іншому. Перейшла на шпатель, на фарбу з баночки, а не з маленького тюбика, на полотно більше метра і на широкий розмах руки.

І все більше розуміла про що казав мені великий український художник Анатолій Криволап, коли я одного разу спробувала висміяти квіти на полотні, мовляв справжнє мистецтво – це абстракція.

Я і близько не бачила так, як бачив він.
Але вдивлялась.

І згодом був момент, коли я вперше взяла і вийшла за власні контури. Коли дозволила собі не дочекатись вав-ефекту, коли стало все одно наскільки воно “круто”.

Чи погіршилась реакція глядачів? Ні. Чи зменшились продажі? Ні.
Навпаки, все частіше мені почали говорити, що у мене починає з’являтися якийсь власний стиль, якась особливість.

Попереду довга дорога. Я досі не вмію передавати через живопис своїх глибинних відчуттів, не вмію розказувати від першоджерела через форму та колір, і все ще чекаю на лайки та похвалу.

Але я йду.
До себе.
І здається трохи краще розумію суть деревини та квітки за вікном.

Акрил на полотні
120×90 см

 

Your comment