Categories:> Виставка

Виставка у Верховній Раді

А все ж так просто насправді, коли спробувати подивитися на своє життя ніби трошки зверху.

От живеш собі якось, здебільшого тим, що запакували в тебе в дитинстві, в юності, що взяв від середовища до пережовування, і ніби все ок, але часом щось муляє в грудях. Терпимо, але неприємно.

Можна з тим жити і навіть досягати висот, і колись таки розібратись, що то за душевний хробак, але тобі вистачає духу зробити це вже.

В один день ти починаєш розуміти, як насправді хочеш жити і набираєшся відваги, спираючись на криву милицю, що зветься власною совістю. Ти ступаєш крок, і ще один, ще один. Тобі трохи боляче і дуже не зручно, але це краще ніж лежати, тобто не жити.

Ти віриш. Собі.
І згодом остаточно перестаєш слухати чужі поради та критику. Милиця вже не потрібна.

Ти спілкуєшся тільки з собою і з тими, хто тебе підтримує. Голосно кажеш всім іншим: “Я робитиму тільки так, як хочу. Якщо мені нічого не вийде, це буде лише мій прокол, я беру за це відповідальність. Але навіть тоді я буду більше щасливий, ніж коли проживу роки за не своїм сценарієм”

З тебе кепкують, тобі дивуються, але це вже немає значення. Ноги стали міцними.
І почалося чудо 

Нехай на це все людині треба роки. Нехай тебе ще тристап’ятсот раз перевірить Всесвіт на витримку і кілька разів навіть злегка штовхне – авось ти просто пожартував і зовсім не готовий до того, про що кажеш.

Ти тримайся! Не здавайся. Ніколи!

Цей екзамен все-одно треба пройти. Як не зараз, то пізніше, але що далі, то жорсткішими будуть уроки, то сильніше вдарить. Нє, краще давай зараз. Поки лише злегка по шапці.

Я малюю 7 років.
Лише зараз мої милиці зникли з горизонту, я їх більше не бачу.
7 років, відколи тихесенько зізналася сама собі: малювати хочу…

З цієї дороги я більше не зверну нізащо. Знаю, що далі буде лише розвиток, цікавезні проекти, виставки в Європі та Америці, продажі за ціни, які колись мені не могли навіть приснитися.

Бо я цього хочу!

Я шукатиму свій почерк, вчитимусь робити тільки по-своєму, і висловлюватись через колір та форму. Можливо далі буде абстракція, плями, але й вони матимуть той самий вічний посил, глибокий зміст, що й зараз присутній в моїх легкозрозумілих квітах.

А поруч завжди буде моя велика класна сім’я, мій коханий чоловік і солодкі діти: Матвій, Іван та Ума.

І друзі та рідні – мої ангели на Землі.

Дякую вам, дорогенькі!
Без вас мені йшлося б важче.

Оксана ЮринецьYaryna Kapitan – ви кинули з гори мотузку, яка потягнула мене на вершину нинішнього дня)

Eugenia Klochko – ти з тих, хто й в третій ночі відкрив би двері свого дому на ніч. Друг.

Софія Шевчук – дякую, що представляла собою усю львівську родину))

Ірина Астахова – твоя інжирна сукня робила мене якоюсь такою легкою, що часом треба було триматися квітів, щоб не злетіти над парламентськими коврами))

Костянтин Коломак – люблю!

Наталка ФедечкоHanna Hopko, Євген Рибчинський (Євген Юрійович Рибчинський), Yevgenia NogovitsynaСоломія Вітвіцька (Solomiya Vitvitska)Lesya VakulyukOlha MovchanKate RevenkoSasha-Jane SubotinaIryna KanaievaIryna PlakhtiyАнастасія ФемEllada PakalenkaiteTaras PidhirnyakДарья КасьяноваTanya ShymkoOxana ShimkoViktoriya KharytonovaКсюша Хорольская – знаю, яким цінним є час для вас в цьому шаленому місті, і ви прийшли до мене)

І дякую самій собі, що такою є 1f642 - Виставка у Верховній Раді

Share

Your comment